vidana22


Nu-Формат

Душу й тіло


***
vidana22

Кіпариси та ялівець

(о, ялівець особливо!

І сосни - пухнасті) –

Хочеться – олівець,

Ні! Барви! Припливи!

Громи! Осінь і щастя –

Від того, що перед тим було літо.

Зорі у морі,

               надворі,

                     в долоні,

Ми в полоні зір, як квіти

В полоні запахів,

                         потягів,

                                  порухів,

Море повниться чутками,

Спокоєм, ладом, зорями

І запахом ялівцю.


Scent saver
vidana22

Закінчується епоха Риб. Шалена, темна, фанатична, облудна епоха. На білій «Таврії», що їхала перед нами, значок, що позначає цю примару, почвару, оману, цю непереможну міць релігійної твердолобости, цю зашореність, цю химеру Залежности, Улягання і Пригноблення. Схематична синя рибка, а в ній, як матрьошка, така ж, тільки червона. Велика холодна риба риба зїла гарячу сонячну рибинку. Або так – до розсудливої рибини прилипла нахабна і запальна прилипала. Або ще інакше – маленька рибка з палким серцем витворила навколо себе силою почуттів Великого Холодного Друга. Як би там не було, «Таврії» поступово зникають як вид, а з ними і рибні ознаки.

Прокинувся іcландський велетень Іртанйоколларфьоддсу, Той, чий подих зупинив розмірений рух літаків німецьких Люфтганз,автрійських Остріан Еарвейз, Брюсельських авіліній і навіть зміг вплинути на розклади українських Дніпроавіа та кенійських Батуна У. Розливається нафта і хлюпає на берег важкими темними хвилями, викидаючи на гальку горічереву рибу (знову рибу!). Цвіте вода у водосховищах Великого Лугу, під якими поховано історичну пам’ять, і якби не зелений колір, то можна було б успішно уявляти себе жителем узбережжя Флоріди або Місісіпі.

           Втім, це ще не показники розкладу епохи. Я нічого не маю проти Риб як сузір’я, Риб як знаку Зодіаку або риб у вигляді суші або в якості сушених дніпровських бичків. Проте Водолій мені все ж подобається більше – це у мене суто суб’єктивне, бо я сама Водолій, крім того, епоха Водолія передбачає не просто Віру, а й Віду, і мені, як Водолію і логіко-інтуїту (на відміну від етико-сенсориків), це вкрай важливо.

Мені, такій, як я є, вкрай важливо, чи буде тривати час емоцій, страху, кохання, згуби, шалености, відчаю і одчайдушности, скільки він буде тривати і коли він закінчиться. Мені уже мерехтить в очу блакитне сяйво глибоких вод Самозаглиблення, наді мною височіє біла скеля повсюдного Самовдосконалення з незлічимими стежками догори, гротами, соснами поміж каменю, священними джерелами, помилково названими на честь варвар, амвросіїв та інших т.зв. чудотворців. Я уже чекаю тої благодатної пори, коли не треба нікого переконувати, шукаючи різних аргументів для різних варн. Я замріяно вдивляюсь у майбуття, в якому кожен ходить не з ліхтариком, вгадуючи в темних довколишніх образах те, що вже бачив. Майбуття, у якому явний світ, рай земний, з усіма його ялівцево-сосновими запахами, з його вогкістю, чудом великого вранішнього світанку, преріями, пальмами, білими пісками, сніговими барханами, легкістю облаків, пишнохвостими білочками і розпашілими кавунами, прозорими камінцями, зеленуватими плесами лісових озер, терпкістю дрімучих гір, залитий, ні, радше заллятий високим сонцем, і не доводиться грати, додумувати і мріяти про щасливе потойбіччя. В такому світі – насолоджуйся, хай стиха течуть сльози щастя, всотуй кожною порою кожну пору цього щасливого часу, радій, що живеш, і ще так багато всього попереду, і не треба намацувати кожен новий крок. І блакитне сяйво безмежних вод. І золоті промені високого світила протинають ласкаву воду.

Достоту, ми є однією з тих мудрих націй, котрі вміють заплутатися так, що не розвяжеш. Ех, велична, темна, загрозлива, слизька епохо Риб, ти перевернула наш прапор, сяючий щастям взаємної любови сонця і води, і спрофанувала його до не менш живописного, але безжіночного дуету неба-пшениці, або, за аналогіями з християнства, отця-сина.

Ех, підступна, захоплива, пишна епохо Риб, це ти, зі своєю любов’ю до інтриг, зі своєю сліпою недо-вірою й не менш сліпою недовірою до того ближнього, якого заповідано любити, скаламутила мізки, переплела долі, зав’язавши купу мертвих вузлів з людських життів і життів народів, націй, рас, як хустинки на деревах (мабуть, щоб повернутися), ти нав’язуєш ідеї (нав’язуються рядки – ти нав’язуєш ідеї, при кермі твоїм юдеї) облудні, улесні, жахкі, сяючі, миготливі, величні, крихкі, брудні. Але як тобі це вдається, велика Рибо? З яких надр своїх болотистих океанів ти винесла на плавниках та поміж зябер цю нафту карм своїх попередніх життів, якою тепер залита зокрема Мексиканська затока? І головне – чим винні ми, що в твої океани замість чистих річок стікає їдке чорне золото?

            Історія цікава штука. Цілі імперії занепадають, замість них постають нові мега- або недо-держави. Завжди хтось із кимось сперечається про історичну память. А вона така – або є, або нема. Щастить тим народам, психічні показники яких дозволяють їм тримати в народній памяті купу дрібниць – визначні бої, вкрадені території, кількість полонених, закатованих, репресованих. У них нема загублених у часі героїв, у них не крадуть народну самоназву, у них не вітають завойовників салютами і назвами вулиць середмість. А може, і не щастить. Може, вони тихо тліють від своєї болючою пам’яти, а щоби не тліти, мусять діяти – горіти, спопелятися і запалювати нові покоління. В будь-якому разі, вони таки забирають назад свої колись загарбані чужинцями території, вони ставлять памятники своїм героям і не бояться славити героїв чужих, якщо вони на це заслуговують, вони так само стоять з навушниками в метрі, але слухають принаймні також і своє. В них нема бажання доводити, що хтось гірший чи кращий за них. Вони знають собі ціну. Вони завжди були такими. Їм не доводиться пояснювати, що зробило із них, колишніх людей, плазуватих, хтивих, хижих, туполобих тварюк. Їм не треба з останніх сил напружувати жили на шиї, аби вистромити замучену, одурену, знесилену, але все ще думаючу голову з великого гидкого рибячого міхура.

            Але чи відомо їм, чи здатні вони на щастя споглядання Красоти?


            А тим іншим – відомо? Тим безпамятним рабам, як назвав їх один прозаїк з найпоетичнішою в світі душею? Тим, що згубили не лише події, вірші, імена, цифри, обличчя, території, але й мелодії, інстинкт самозбереження, культуру спілкування, душу, мову. Тим, на кого тема національностей, народностей та самоідентифікацій діє, як на бика червона ганчірка. Тим, хто колись і був биком, а став шиплячим гусем, який кидається з дурнуватим лопотінням крил на червоні шкарпетки. Тим, хто не вірить ні собі, ні в себе. Поодинокі представники щось доводять у мегафони в серці площ та на майданах кнайп. Ех, епохо Риби, огидна і смердюча, як базар, на якому народився твій вірний син, Жан-Батист Ґренуй, вражаюча у своїх перебільшеннях, як тіло Ґрегора Замзи, абсурдна, як паризький клуб-унітаз, таємнича, як п’ять хлібин і дві рибини, догідлива (ех, немає в українській мові подобострастія), як миття ніг пишним волоссям, жорстока, як розпечені металеві стіни, прекрасна, як нерозумно-дитяче кохання італійських підлітків, романтична, як далекі незнані острови, нелюдська, як ноги, прив’язані до двох нахилених дерев, драстична, як алмази Південної Африки, золото Аляски, уїкенд на одній із сусідніх планет!.. Красива, страшна, печальна, слизька, істерична Риба.

            Рибячою лускою покрито весь світ, який ми памятаємо. Найдальші закапелки памяти і старі манускрипти вказують на те, що був колись світ, в якому не було Риби. Світ дитячий, світ веселощів і філософії, світ майже наскрізь метафізичний і тому майже наскрізно прозорий, світ не прозовий, наскрізь поетичний, світ просвітлений, освічений і освячений, ласкавий, як Чорне море в серпні, і протятий, як воно, до глибин золотими променями. Ночами цей світ мусив так само, як Чорне море, світитися срібними підводними зорями, і так само нашіптувати свої найбільші таємниці в уважні вуха, цілуючи принагідно береги. І так само, як Чорне море, мусив він надихати до пірнання в глибини, до колихання на своїх сяючих блакитних плесах, до споглядання білих скель довкола і мрій злетіти нарешті в це високе небо. Народжувалися трактати, пророцтва, діти, виростали піраміди, чудернацькі замки, мавзолеї, ідеальні міста, тепер заселені японо-американськими туристами та мавпами, складалися міфи і красиві легенди про минувщину та майбуття, точніше, про минуле і майбутнє, а насправді минулого і майбутнього не було, все робилося у вічності і заради ладу в цьому вічному світлосяйному світі. Тут приручалися коні і кішки, тут винайшли колесо, форму ідеального створіння Інь-Янь, яке вже потім, в нашу риб’ячу добу, стали називати єдністю і боротьбою протилежностей – за звичкою ділити, а не множити, сваргу-свастику, так негідно оббріхану нібито німою Рибою вже під кінець відміряного їй часу, тут мали своїх Богів і славили їх на стоунхенджах, кам’яних могилах, на скелястих островах, біля річок і рік, на берегах морів, на галявинах серед дібров і джунґлів, на світанках, в білій одежі, здіймаючи руки вгору. Боги посміхалися із своєї світлої вічности, і пронизували блакитні моря золотими променями. Хто ж знав, що в цьому жовто-блакитному світі на поверхню вирине велика хижа Риба, що випє море та проковтне сонце?..

            Відродження у нас досі часто-густо нагадує механічне вторування. Ми хочемо повернутися в дорибячий світ, але в нас стерлося осягання сутности, і ми потроху відроджуємо лише схеми, алгоритми розуміння. Рибяча діалектика міцно засіла в нас. Ми не віримо у спорідненість всього з усім. Ми виходимо на світанку на берег річки назустріч сонцю, у вишиваних сорочках, ми плетемо віночки і співаємо обрядових пісень.

            Риба навчила нас грати. Гра, театр, бутафорія, це схоже на розмову чужою мовою. З одного боку, тобі треба висловитися, з іншого боку, це ніби і не ти говориш. Бо мова, а отже і мовлення мають бути природніми, непомітними, наче дихання, кліпання вій, слова мають приходити самі по собі і зненацька, як відчуття легкої прохолоди в вересні або перші пересичені теплом травневі дні. Все інше – гра. Все інше – постмодернізм, дурнувате перебільшення, вивертання старих сутностей заради нових форм, пересміювання, трагічна драма розбризканої лузкою душі.

            Втім я називала деякі ознаки виродження, але не торкалася іще ознак зародження. Безсумнівно, розпад знаменує велика кількість різноманітних теорій і паралельних світів, які множаться зі швидкістю клітин тіла гідри. Безсумнівно, всі ці розвалини і напіврозвалини – материків, монастирів, палаців, тисячолітніх дерев, півстолітніх заводів, всі ці промиті мізки, весь цей бруд, вся ця мішанина дредів, татуювань, прапорів, сарі, всі ці багатогранні дрібні уламки налагоджених старих, ще дориб’ячих, культур, розкидані по світу як дзеркало легендарної Снігової Королеви, необачно розбите пустунами-тролями, – все це сповзається докупи, переливається принадами, відбивається одне в одному, і так звані антагоністи часто виявляються так званими активаторами. Великий вселенський коктейль доводиться хлебтати всім з мільярдів трубочок, і комусь він подобається, а комусь ні, і на кожного своя психотропна дія.

            Все спливається до однієї точки, як колись, я іще застала, біля віконця залізничної каси спливалася, розмазувалася, самоінтегрувалася порізнена юрба. Ми ще не беремо квитки, але уже готуємося випалити «дваплацкартнихнижніхнебоковихнебілятуалетуякщоможна». Чому власне два? А так просто, тому що одному скучно на довгому шляху.

            На Купала, те, яке справжнє, бо виправдане досвідом і астрономією, те, яке 22 червня, те, коли найкоротша ніч, зібралося більше ста людей. І куди б вони не збиралися їхати, вони теж стали до черги в касу. А ще – купа цих – хай попсових! – передач про паралельні реальності і нелінійні світи, про явлені енергії, про матеріалізовані мрії і зреалізовані раї, про символізм і ефект метелика – змах різнобарвних крил, і над Атлантикою пронісся смерч. А ще всілякі політичні нереалії – примусове виселення циган добродушними французами, незрозумілі і вельми підозрілі (з прижмуром в російський бік) обставини катастрофи польського літака, яскравий жовтогарячий духовий підйом, придушений масивними семісвічниками і притлумлений вдачею Риби, підвішеної за зябра. А ще – і це мене радує і дивує найбільше, і це саме той коридор, той перехід-4 – неймовірний розвиток інформаційних технологій (тільки вони означують постання, тоді як інші - занепад), множення пам’яти на мільярдах загадкових майже мікроскопічних пластин, ущільнення колективного позасвідомого, позачуттєві переживання – це Водолій! це вже Водолій! Це він з-поміж сенсорного та інтуїтивного обирає інтуїтивне, тобто віддає перевагу відчуттям над почуттями, це він мчить до невидимого, це він пропонує альтернативні ходи. Це перелом свідомости, про який варто було б написати окремо, так само важливий, як тоді, коли збирачі стали орачами (можливо, тоді саме впертий Тілець поступився шукачу пригод Овну). Ноосфера повниться рухами і рушеннями, і Світовий Океан (як в одній з пісень Океану) мчить необорними темними хвилями до одного місця, до Пупа Зумлі, зливаючи в одне моря і окияни і річок волосся блакитне, і скоро він пронизливо вибухне стовпом джерельно-прозорої води – аж до сонця, ґіґантським фонтаном, і вода знову буде під сонцем, як їй і належить бути, просвічена і запліднена ним, і по тому настане весела багатоголоса тиша, так не схожа на агоністичні какофонії останніх скрипів застигаючих зябер, напоєне життєдайною вогкістю повітря дасть змогу розвинути заново могутні легені і знову мріяти про польоти.

            А, іще – як же без цього! – нарешті буде винайдений фотоапарат для запахів.

           


Найшла коса на камінь
vidana22

От, панове, і відбулося. Закінчилися виснажливі передвиборчі місяці, коли вдома вся квартира завалена газетами, бо чоловік кожного дня на наметі, на морозі – по базарах, зупинках, біля маркетів – вигадує нові і нові заохочувальні слова, аби люди брали газети і – читали, щоби вибори таки сталися за наявности вибору; а ці домовляння за те, де зберігати намет, але найбільше нервів – в надії достукатися до – патріотів-таки, вони ж такими себе позиціонують і зі стежки ніби не сходили, але в цю виборчу кампанію потомилися, у кого спина, у кого зуби, у кого робота (або страх її втратити), у кого ремонти, у кого ще якісь душевні драми – агов, де ви? поснули на печах? – і зараз – вмостившись на диванчиках (слава Богу, спини-зуби вилікувано, ремонт зроблено, дітей нагодовано) ліниво клацаєте по каналах пультом, переглядаючи перші результати екзит-полів – ай-яй-яй, як же так, що ж це тепер, Бандюкович таки?..  – хоча насправді вас це не дивує; а ті інші, звані донецькими, потирають руки, а з ними і моя бабця, хоча теж поки що не вірить, бо Юля може влаштувати ще якісь там майдан, як того разу. В Януковича п’ють «шампунь», в Тимошенко – обурюються, праведний гнів, авжеж, нахабні демакратичні сили тепер проста забав’язані галасувати за Білу Тигрицю. Цікаво, а вона пам’ятає, що Янукович народився в рік Тигра?..

               А я обурююся і п’ю шампанське з ними обома. Догралися? Донбаський люмпен-пролетаріят, дніпропетровське студентство, галицька інтеліґенція та інші демократи – всі так хочуть, щоби їм давали вільно дихати! А поняття «вільно дихати» вміщує ой як багато і для кожного значить щось своє – а що, 18 кандидатів – це мало, може будемо балотуватися всі, і кожен про своє буде кричати – все одно домовитися за теперішніх умов не можемо.

І я тепер теж цинічно потираю руки. А що, хай би був Янукович. Хай би подивилася богемна «западенська» молодь, яка, здається, не непритомніє у східноукраїнських містечках тільки тому, що це ж екзотика! – на теперішню тутешню «культуру». Хай навіть єлейні російськомовні львів’яни відчують на своїй тонкій задбаній шкурі, що таке демократія, коли обирати колишнього зека в президенти може будь-який пролетарій з ненайкращою генетикою. Хай західноукраїнські інтелектуали з вишуканим акцентом а-ля пані Герман філософствують та саморефлексують, як то є в їхній натурі. А хлопці з ненайкращою генетикою і скляними очима будуть щиритися від радости, що президент «в натурє» їхній і що вони утерли носа (для цього вони знайдуть інші звороти) бєндéрам. А продвинутому дніпропетровському (черкаському, кіровоградському, житомирському чи вінницькому) студентству буде за великим рахунком все одно – а тому що їх навчили так – аби жити, вони не заражені ані філармонічною богемністю, ані ненавистю до культурних буржуїв, вони просто «цивілізовані» (як молодий нахабний «розумник» – антинаціоналіст і антирасист-полікультураліст, з яким довелося спілкуватися пару днів тому), тобто «ліберал-демократи» вищої проби, веселі циніки, або поважні космополіти, або завзяті нігілісти – і кричать: ми не раби! ми самі собі  обираємо, як нам жити! і не розказуй нам, коли нам матюкатися і за кого голосувати!

Є боротьба за долю України. Все інше – то велике мискоборство (Л. Костенко)

А по суті-то вони справді одне і те ж – Яник і Юля. В них різні образи, різні моделі поведінки, але що вони можуть зробити для України? Один мій дуже толерантний знайомий, який боїться диктатур, любить говорити про економіку. Оооо, обидва рейтингових кандидати можуть в цій царині ого-го. То до пенсії перед виборами по 50 чи скільки там гривень додати, то тисячу з совєцьких вкладів повернути. Вона обіцяє прорив, він обіцяє стабільність. Прорив – це коли стратегічні підприємства продають індусам. Стабільність – це коли я не можу зараз поїхати в якийсь там дешевенький Єгипет і потім не зможу теж, хоча насправді мене це не надто турбує.  Мене турбують соціальні програми. Демографічні вибухи під гаслом «Хай плодяться алкоголіки!» - здорові фізично, ментально і морально мами народжують по одному, а малолітні хтиві дівчатка – по троє ще до повноліття, а алкоголіки – по троє в будь-якому віці, а пропивають-прогулюють дитячі гроші і ті, і ті. А чи не краще зробити умови праці такими, щоби молода розумна мама, що будує собі кар’єру в закордонній компанії, мала можливість на свої копійки віддати дитину в пристойний садок і була впевнена в тому, що зможе забезпечити і другу дитину теж? Тоді і не треба буде кидати підлітків в їхньому найважчому віці з бабусями, а самим поневірятися по Італіях та Росіях. А лише економіка турбує тільки тих, хто матеріальними благами намагається заповнити духовну пустку. Мене ж турбують навали негрів та монголоїдів, яких ми з вами годуємо, одягаємо, та ще й розважаємо. А може спробуємо ще раз домовитися з Європою про спрощений безвізовий режим? Хай пришлють нам за це ще тисяч 500 своїх почорнених. Слава Богу, ми живемо так погано, що до нас не лізуть, як в Німеччину чи Хранцію. Якщо комусь хочеться видати дочку за англійського рокера, то мені – ні, бо я ТАМ жила, в «раю земному», і знаю, що фізична присутність ТАМ ще не означає «жити по-людськи».

"Національність і релігія для мене не мають великого значення", – казав людожер (В. Голобородько)

Мовне питання мене, звісно, зачіпає. Воно є таким щемно-дражливим для будь-кого, що починаєш майже фізично відчувати мовну окремішність. Расійську – другаю диржавнаю? А давайте прагаласуїмо, панове галичани, ви що скажете? Може хоч через це вас сіпне і ви прокинетеся від своїх замріяних марень? А ви, сільські вчителі Подніпров’я? А ви, патріотична молодь, яка прокинулась після Майдану? Може таки подивимося на Україну з пташиного лету, а не зі свого півпідвального вікна? – поки ще є, на що дивитися?.. І може тоді відмовимося від непевних ющенків, яценюків, тігіпків, гриценків? Ви від них щось чули про національне кіно? Про цензуру на телебаченні? А про злочини проти нації?

Мій толерантний друг боїться націоналістів, бо боїться диктатури. Ліву диктатуру, імперську диктатуру, шовіністичну диктатуру ми пережили. Наслідки цього плюс наша національна вдача зробили з нас боягузливих рабів. Мій толерантний друг боїться того, що жиду не дадуть більше вести заходи вшанування пам’яти жертв Голодомору! Цікаво, він таки голосував за колегу-економіста Тігіпка? Ну нічого, на другий тур буде вибір – не подобається груба незграбність Януковича? – є ще ачаравашка Тигрюля.

Коли хотять пса бити — палицю за плечима держать

А от в мене вибору нема. Здається, я більше злюся на Януковича, бандита, а тому підтримую Тимошенко. Нніт. Вони однакові, ці двоє рейтингових. Нечесні, підлі, безсовісні, непорядні, тільки вона хитріша, а він уже краще за неї розмовляє українською (!!!). Але в нього – є беззаперечний пункт, через який його так люблять прихильники та зневажають вороги. Це національна політика, тобто, в цьому випадку, – антинаціональна. А в неї цього пункту – нема взагалі. Для мене особисто це значить – два вороги: ворог нахабний, бо відкритий, та підлий, бо прихований. Колишній зек, від якого уявляєш, чого очікувати, і змія підколодна, яка невідомо, з якого боку вжалить. Ну і де тут менше зло?

Кому треба чести позичати, з тим собі не зачинай

А тому я втомлено всміхаюся. Це для того мій чоловік мерз щодня більше двох місяців з газетами, без всякої за те платні, щоби зараз прогаласувати за демакратичні сили, чи за простого донецького парнягу? Хіба для того ми в передчутті дива їздили на Майдан, аби зараз отак себе зрадити? Тому і виходить – голосувати в другому турі за когось – це голосувати не лише проти своєї совісти. Не маю сумніву у правильності обраного шляху, тому стверджую, що голосувати в другому турі за когось з цих високорейтингових– це злочин проти України. Якщо зараз його допустити, то для чого все те, що було попереду?!

 


?

Log in

No account? Create an account